Бруно Саммартіно
(Bruno Sammartino)
Повне ім,я:
Бруно Леопольдо Франческо Саммартіно
Дата народження:
6 жовтня 1935 р.
Місце народження:
Піццоферрато, Абруццо, Італія
Дата смерті:
18 квітня 2018 р.
Місце смерті:
Піттсбург, Пенсильванія, США
Вага:
120 кг
Зріст:
178 см
Дебют:
1959
Кінець кар,єри:
1987
Біографія
Бруно Леопольдо Франческо Саммартіно народився 6 жовтня 1935 року в невеличкому гірському селищі Піццоферрато, регіон Абруццо, Італія. Його ранні роки припали на суворі випробування Другої світової війни, яка забрала життя чотирьох його рідних братів і сестер. Коли німецькі окупаційні війська увійшли в село, мати Бруно, Емілія Саммартіно, проявила неймовірну мужність: вона зібрала дітей і потайки вивела їх у гори Валла Рокка, де родина понад чотирнадцять місяців переховувалася в холодних печерах. Жінка щоночі ризикувала життям, пробираючись повз німецькі патрулі назад у село, щоб роздобути хоч трохи їжі для голодних дітей. Під час цього тривалого переховування Бруно підхопив тяжку форму ревматичної лихоманки. Лікарі, які згодом оглядали підлітка, дивувалися, як він взагалі вижив у тих диких умовах, адже мати лікувала його виключно гарячими компресами й травами. Після звільнення Італії військами союзників родина у 1950 році змогла отримати еміграційні документи й вирушити до США, щоб возз'єднатися в Піттсбурзі з батьком, Альфонсо Саммартіно, який виїхав за океан ще до початку воєнних дій. П'ятнадцятирічний Бруно прибув до Америки вкрай виснаженим, важив лише 40 кілограмів і через повне незнання англійської мови та слабке здоров'я став постійною мішенню для жорстоких знущань і побиття з боку місцевих підлітків у школі Шенлі. Прагнучи захистити себе. юнак почав відвідувати єврейську громадську асоціацію, де фанатично зайнявся боксом, боротьбою і важкою атлетикою. Завдяки залізній дисципліні його тіло трансформувалося: Бруно перетворився на атлетичного гіганта, у 1956 році ледь не потрапив до олімпійської збірної США з важкої атлетики, а в 1959 році встановив офіційний світовий рекорд у жимі лежачи без використання спеціального екіпірування, зафіксувавши феноменальний результат у 256 кілограмів.
Професійний дебют Саммартіно на борцівській арені відбувся 17 грудня 1959 року в Піттсбурзі, де він у першому ж поєдинку за лічені секунди здолав Дмитра Грабовського. Його стрімке сходження помітив відомий спортивний коментатор Боб Прінс, який почав активно запрошувати молодого італійця до своїх телевізійних ефірів. Бруно швидко став кумиром емігрантських кварталів Нью-Йорка й Пенсильванії, уособлюючи образ чесного, сильного робочого чоловіка, який перемагав суперників за допомогою нищівного фірмового "ведмежого захвату" (Bearhug). Проте на початку кар'єри у Бруно виник серйозний конфлікт із тогочасним керівництвом промоушену в Нью-Йорку, через що його на певний час відсторонили від виступів у багатьох штатах. Тоді Саммартіно переїхав до Торонто, Канада, де під керівництвом промоутера Френка Ганні провів серію легендарних матчів проти чемпіона Лу Теза, довівши свою фінансову успішність і змусивши Вінса МакМена-старшого визнати свою помилку. У травні 1963 року МакМен-старший повернув Бруно й зробив на нього головну ставку, організувавши поєдинок на старій арені Madison Square Garden проти першого в історії компанії чемпіона Бадді Роджерса. Саммартіно здобув перемогу всього за 48 секунд, що викликало справжній вибух емоцій на трибунах і поклало початок його першому, абсолютно рекордному в історії світового рестлінгу чемпіонському рейну, який безперервно тривав 2803 дні - майже вісім років. За цей час італійський емігрант перетворився на головну розважальну фігуру США, регулярно розпродаючи всі квитки на Madison Square Garden і заклавши фундамент майбутньої глобальної імперії WWWF.
У січні 1971 року Бруно шокуюче поступився титулом Івану Колоффу, причому після фінального гонгу у 20-тисячному залі Madison Square Garden панувала така мертва тиша, що Саммартіно спочатку подумав, ніби втратив слух, а розлючені фанати плакали прямо на трибунах. Після цієї поразки Бруно взяв тривалу паузу, щоб залікувати численні травми, але на прохання керівництва повернувся і в грудні 1973 року знову завоював головну корону, перемігши Стена Стасяка. Його ругий чемпіонський рейн тривав понад три з половиною роки (1237 днів) і відзначився серією надзвичайно жорстоких та реалістичних протистоянь. Під час поєдинку у квітні 1976 року проти техаського ковбоя Стена Хансена Бруно переніс страшну травму - після невдалого прийому суперника він зламав шийні хребці, проте за рахунок колосальної сили волі зумів самостійно підвестися й завершити матч. Його повернення на ринг всього через два місяці після перелому шиї викликало справжній фурор серед громадськості. Крім того, величезну популярність отримала його сюжетна лінія проти власного колишнього учня Ларрі Збишко, який зрадив свого наставника заради слави. Їхня фінальна кривава битва у сталевій клітці на стадіоні Shea у Нью-Йорку в серпні 1980 року зібрала понад 35 тисяч глядачів, побивши всі світові касові рекорди тогочасної індустрії розваг. Офіційно оголосивши про завершення кар'єри активного бійця у серпні 1981 року Бруно згодом був змушений снову повернутися на ринг на особисте прохання Вінса МакМена-молодшого, який викупив компанію у батька. МакМен прагнув використати гучне ім'я Саммартіно для розкрутки нової епохи та просування на рингу сина Бруно - Девіда Саммартіно. У цей період "Жива легенда" виступав як коментатор і провів кілька гучних знакових поєдинків проти Родді Пайпера, Ренді Севеджа й "Кулі" Боба Армстронга, а його остаточний фінальний матч відбувся 19 серпня 1987 року в Массачусетсі, де він виступив у команді з Халком Хоганом.
Після повного припинення співпраці з рестлінг-індустрією Бруно Саммартіно зайняв безкомпромісну громадянську позицію, ставши одним із найжорсткіших публічних критиків нової політики WWF під керівництвом Вінса МакМена-молодшого. Він регулярно з'являвся на національних телевізійних ток-шоу, де відкрито звинувачував компанію у масовому покриванні вживання атлетами небезпечних анаболічних стероїдів, а також жорстко засуджував перехід рестлінгу до вульгарних, брудних та сексуалізованих сюжетних ліній епохи Зухвалості (Attitude Era). Через ці ідейні розбіжності Саммартіно протягом двох десятиліть відхиляв будь-які фінансові пропозиції керівництва й категорично відмовлявся від включення свого імені до Залу слави. Лише у 2013 році, після того, як WWE запровадила строгу й незалежну програму тестування здоров'я бійців (Wellness Policy) й повернула шоу до сімейного формату, Бруно нарешті погодився на примирення завдяки тривалим перемовинам із Тріпл Ейчем. На урочистій церемонії в Madison Square Garden його близький друг Арнольд Шварценегер офіційно ввів "Живу легенду" до Залу слави, що символічно ознаменувало 188-й аншлаг Саммартіно на цій культовій арені. Останні роки свого життя Бруно провів у спокої та достатку в Пенсильванії разом із дружиною Керолл, з якою прожив у щасливому шлюбі майже шістдесят років, виховуючи трьох синів - Девіда й близнюків Денні та Деррілла. Його культурний спадок виявився настільки масштабним, що популярний американський співак Бруно Марс взяв свій сценічний псевдонім саме на честь Саммартіно, оскільки в дитинстві батько називав його так за міцну статуру. Серце найвеличнішого чемпіона зупинилося 18 квітня 2018 року в віці 82 років у госпіталі Піттсбурга через хронічні проблеми з серцево-судинною системою. На батьківщині Бруно, в італійському селищі Піццоферрато, йому за життя встановили бронзовий пам'ятник, а місцеве крило медичного центру назвали на честь його матері Емілії, що сам великий атлет вважав головним і найважливішим досягненням у своїй унікальній долі.